Психологічна структура особистості як предмет постмодерного соціокультурного аналізу

Анотація

Постановка проблеми. Актуальність статті обумовлена недостатнім вив­ченням так званої теорії про соціальний генезис психічної структури особистості в українських філософських науках. Проте саме ця теорія суттєво вплинула на роз­виток філософської антропології, переважно, розвиток усієї сучасної філософії культури, відтак, вона потребує додаткових уточнень.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розглянуто зіткнення двох основ­них підходів у межах сучасної теорії культури – структуралізм у його окремих варіаціях (враховуючи постструктуралізм) і так звану цивілізаційну інтерпретацію, насамперед, теоретичні досягнення таких видатних науковців, як Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ж. Бодріяр, Н. Еліас та ін. Більшість сучасних дослідників підтримують означений соціокультурний детермінізм у поясненні ментальної структури людини, наприклад, теорія homo-informaticus, яка розроблена на основі постмодерної кри­тики сучасного суспільства та пов’язаного з ним антропологічного типу. В антро­пологічному контексті постсучасної філософії культури домінує інформаційно-комунікативний підхід (В. Курбатов, О. Папа та ін.), згідно з яким  постмодерна "людина є творцем нового типу соціально-інформаційних відносин", обумовленого "глобальною комунікативно-інформаційною взаємодією у віртуальній реальності". Окремою сторінкою в осягненні проблематики соціоґенези ментальних структур особистості є теорія сингулярності, в межах якої сформувалися два головних підходи. Один з них є оптимістичним баченням явища сингулярності, що пред­ставлене, наприклад, таким відомим науковцем, як М. Бордерс, який стверджував про його конструктивні, технологічні, соціальні та економічні можливості й перс­пективи. Інші розмисли довкола цього явища ґрунтуються на постструктуралізмі та самі по собі демонструють критичність. Йдеться про нещодавні публікації на прикладі статті І. Утюж та О. Коноваленко "Соціальна сингулярність: портрет без прикрас", у якій питання про сингулярність розглядається через зростання самотності як негативний наслідок постіндустріальної цивілізації.
Однак питання структурної динаміки людської іманентності, а саме еволюції та інволюції психічних структур у цих розвідках досліджено недостатньо.
Метою цього дослідження є доведення панування психоаналітичних ідей у сучасній та постсучасній філософії культури в контексті основних антропо­логічних питань, а саме питання про психічні структури особистості.
Матеріали та методи. Основою цього дослідження є теоретичні та мето­дологічні досягнення постмодерної філософії у розумінні та концептуалізації основних соціокультурних корелятів щодо ґенези психічної структури особистості. Крім загальноприйнятих наукових принципів об’єктивності та історичного методу, застосовано методи порівняльного аналізу та інші філософські підходи.
Результати дослідження. Філософський аналіз деяких постмодерних текс­тів демонструє, що їх автори так і не здолали ніцшеанську логіку стосовно того, що без страху перед покаранням мораль не є можливою, як не є можливою культура. Постмодерністи абсолютно погоджуються з припущенням Фрейда про те, що "ненависть старша за любов", і що любов з її певними моральними зобов’язаннями є штучним винаходом західної культури, відтак, відносним почуттям. Це правда, якщо звернутися до романтичного стандарту. Але ми задаємось питанням, а чи дійсно дитячі прихильності є штучними, на підставі яких Фрейд, наприклад, створив своє вчення про Едипів комплекс, моральний обов’язок і провину, тобто що ці прихильності є також продуктом довготривалого цивілізаційного процесу.
Висновки. Постмодерна критика культури є явним перебільшенням. Куль­тура є не тільки репресивним, але також цивілізаційним процесом, за якого усталені в ній поведінкові моделі перетворюють внутрішню структуру особистості, що може бути реалізованим і поза "кривавими виставами", тобто за допомогою "мереж" взаємозалежності людей між собою. Однак за умов постмодерного суспільства це виглядає малоймовірним.